Повнометражний дебют — це завжди складно. Одна з речей, яка може як полегшити, так і ускладнити задачу — це наявність близького родича, який вже є режисером та/або продюсером. Навряд Ішана Найт Ш’ямалан, дочка знаменитого М. Найт Ш’ямалана не здогадувалась про це, коли йшла в режисери. До “Наглядачів” (The Watchers) в її доробку були кілька серій серіалу “Дім з прислугою” (Servant) та робота режисером другої групи (тобто несуттєвих кадрів на кшталт локацій) на фільмах “Час” (Old) та “Стукіт в двері” (Knock at the Cabin; наш огляд). Все це, так чи інакше, були проєкти її батька, та і “Наглядачі” скористалися його досвідом як продюсера, щоб отримати дистриб’юцію від Warner Bros. по ексклюзивному контракту.

Це не означає, що у Ішани Найт Ш’ямалан немає власного режисерського голосу і потенціалу. Відкидаючи порівняння з Софіею Копполою та Дженніфер Лінч (одна змогла успішно вийти з тіні батька, інша не дуже й намагалася; обидві успішні режисерки), порівнювати і контрастувати дочку треба саме з батьком. Втім, робити і це слід обережно.

На перший погляд “Наглядачі”, зняті за романом А.М. Шайна легко вписуються у стиль М. Найт Ш’ямалана. Більше того, тут повно прямих відсилок. Скажімо, сцени з відеощоденниками професора майже копіюють аналогічні у фільмі “Спліт” (Split). Структурно фільм дуже схожий на “Стукіт у двері” (і має аналогічний мета-жарт, тільки замість телемагазину і репортажів тут недолуге реаліті-шоу на DVD, яке доводиться від нудьги дивитись головним героям), а на “Час” тут схоже те, що фільм ніби збирається закінчитись разів зо три, але все хоче показати ще щось.

Тим не менш, чи не одразу ж Ш’ямалан-молодша уникає головного прийому Ш’ямалана-старшого. Тут не буде різко несподіваного сюжетного повороту. Навпаки постійні натяки телеграфують глядачеві що щось не так, додаючи до відомого у сюжеті низку непояснених моментів. Більшість з них будуть пояснені до кінця і, хоча далеко не все з цього дійсно впишеться в логічну структуру, принаймні істотна частина таких моментів будуть дотичні до головних тем фільму. Велике питання є до міфологічного аспекту фільму, бо виглядає він як намагання всунути міфологію, там де без неї можна було б обійтись.

Цим фільм відрізняється від аналогічних за сюжетом творів, найближчим з яких є серіал “Ззовні” (From). Ймовірніше за все А.М. Шайн (який також консультував творців протягом всього виробництва) надихався саме ним коли писав роман, бо паралель між сеттінґом і всім, що стосується чудовиськ в обох творах занадто очевидна. Однак, у “Ззовні” про чудовиськ і місце з якого не можна втекти станом на другий сезон досі пояснили кричуще мало. “Наглядачі” могли б зробити так само, закинувши вудку на сиквел, однак навряд режисерка хоче це робити. Бачити твір, який розуміє, що у нього є лише одна спроба щоб сподобатись глядачеві зараз трошки рідкість як у жанрі горору (де сиквели і франшиза давно стали майже  самоціллю), так і в принципі. З цієї точки зору “Наглядачі” більше арт-горор у стилі студії A24, тобто фільм який в першу чергу є артгаусом, а в другу — розважальним кіно. Тут є підтекст, теми та розвиток цих тем. Не знаю, як більшість глядачів з показу, а я точно думав про ці речі ще довго після кінця фінальних титрів (сцени після них немає, але посидіти почитати можна, якщо ви любите дивитись на дуже високі дерева). Для мене це завжди плюс та хороший показник.

Що ж до технічного виконання фільма, то до нього нарікань немає майже ніяких. Красивезні ліси Ірландії зняті оператором-постановником Елі Аренсоном виграють від досвіду роботи Ш’ямалан-молодшої режисером другої групи і ліс стає повноправним персонажем фільму (навіть попри те, що ми в цій локації перебуватимо трохи менше ніж очікуємо). Що ж до персонажів дійсних, то фільм виграє від того, що дійсно відомих акторів тут мало. Дакота Фаннінґ хоч і відома глядачеві, досить хутко губиться в темряві і самотності свого персонажу. Українцям зараз її Міна буде особливо близька — я зустрічав таких людей.

Окремо слід виділити акторів старшого віку, яким виділені великі і цікаві ролі — Олвен Фуер та Джона Лінча. Останнього я бачив до того лише раз у культовому “Залізі” (Hardware) 1990 року. Ідея того що вчений-гуманітарій теж може вписуватись у архетип “навіжений вчений” використовується кінематографістами нечасто і Лінчу вдається уникнути стереотипності. Фуер я бачив багато, але абсолютно не впізнав. 70-річна акторка попри дуже характерну зовнішність є майстринею перевтілень і це окремо і особливо допомагає їй у цьому фільмі. Втім, всі персонажі тут трохи не ті, ким здаються. Це одна з основних тем фільму.

Думка про те, що людям властиво ховати власну особистість за набором набутих рис через парадоксальне бажання вписуватись у суспільство, яке не приймає тебе навіть в такому варіанті, новою не назвеш. Але цьому фільму дійсно вдається на цю тему сказати щось нове. Окремий плюс в тому, що в ситуаціях фільму легко вгадати аналогії з соцмережами, але при цьому в кадрі вони як такі не присутні (та і взагалі чи не єдине що точно показує, що фільм відбувається в наш час — електронна сигарета головної героїні як символ самознищення). Це дає глядачеві фільму цікаву можливість відчути себе одночасно глядачем і об’єктом споглядання. Якимось чином фільм робить і те, і те, помірно неприємним — рівно настільки, наскільки цього потребує контекст.

Вочевидь, зі мною погодяться не всі, бо критики загалом зустріли фільм досить прохолодно. Але я однозначно можу рекомендувати цю стрічку до перегляду. Це не черговий конвеєрний “жахастик”, а заявка на серйозну і цікаву режисерську кар’єру, де вже проглядаються ймовірний власний стиль Ішани Найт Ш’ямалан і своєрідна тематика.